uken
Home / Новини / Інтерв'ю / Катерина Рассудіна: Я ніколи не втрачала віри у те, що Майдан переможе

Катерина Рассудіна: Я ніколи не втрачала віри у те, що Майдан переможе

Напередодні відкриття в Інституті релігійних наук виставки фотографій з подій 20 лютого 2014-го року, викладач філософської антропології і вчений секретар Інституту Катерина Рассудіна поділилась спогадами про те, яким був для неї Майдан рік тому.

Коли для тебе розпочався Майдан?
katerina_rassudina_1

У перші дні Майдану

Вперше я вийшла на Майдан в неділю 24-го листопада, коли відбулася хода «За Європейську Україну». Пам’ятаю, як приємно мене вразила кількість її учасників. Я і сподівалася побачити багато людей, але не сотню тисяч!

 

На моє переконання, протистояння Майдану в жодному разі не повинно було переростати у протиправні дії. Адже таким чином нівелювалася сама його ідея боротьби за права, свободи і законність.

З того дня почалися мої регулярні візити на Майдан, хоча постійно я там не жила. Так само не лишалася на ньому і в ніч на 30-те листопада. Прийшла вже на Михайлівську. День 1-го грудня запам’ятався мені загальним піднесенням духу і чудесним порятунком з Банкової, де ми безуспішно намагалися з’ясувати, що відбувається і як це зупинити. Моєму другові тоді пробили голову.

Чи не змінив цей випадок твого рішення підтримувати Майдан?

Ні. Зрештою, я не збиралася брати участь у агресивних акціях. На моє переконання, протистояння Майдану в жодному разі не повинно було переростати у протиправні дії. Адже таким чином нівелювалася сама його ідея боротьби за права, свободи і законність. Хоча перетворення Майдану на нескінченний концерт і виступи всіх, кому хочеться вставити свої п’ять копійок у діалог (а радше монолог) із владою мене також дратувало.

Що ж у такому разі ти робила?

У грудні я стала справжнім професійним пікетником. Не щодня, але все ж регулярно я дізнавалася, де нині відбуватиметься пікетування, і прямувала туди. Заразом вивчила, де у Києві знаходяться різні державні установи і як туди зручно дістатися. Найбільше мені запам’ятався мітинг під Верховною Радою 3-го грудня, коли вона мала голосувати за відставку уряду. Народу було сила-силенна, але я зайняла зручну позицію – на паркані з боку Шовковичної.

Проте найбільш значною грудневою акцією, у якій я брала участь, був похід Автомайдану на Межигір’я 29-го грудня. Ми приєдналися до нього на Героїв Дніпра. Пам’ятаю цей неозорий натовп народу – хоча хіба це був натовп, якщо кожен його член залишався собою? – і такий самий нескінченний потік машин. Одна за одною вони проїжджали повз нас, підбираючи по кілька пікетників. А потім був найбільший затор, у якому мені коли-небудь доводилося опинитися. Надзвичайний затор, адже всі, хто його створив, не дратувалися, а навпаки, раділи скупченню автомобілів.

 

Саме ця безкорислива допомога, привітність до абсолютно незнайомих людей, яких ти ніколи не бачив і, напевно, ніколи більше не побачиш, і створювали неповторну атмосферу Майдану. Їх я найбільше в ньому цінила. Тому я була там.

Назад ми думали повертатися через Вишгород, до якого ще треба було дійти, але нас, хоча ми й не просили, підібрав водій мікроавтобусу, вже добряче заповненого нашими колегами. Саме ця безкорислива допомога, привітність до абсолютно незнайомих людей, яких ти ніколи не бачив і, напевно, ніколи більше не побачиш, і створювали неповторну атмосферу Майдану. Їх я найбільше в ньому цінила. Тому я була там.

Це, власне, було моїм наступним запитанням. Тож чому ти була на Майдані? Можливо ти зможеш пояснити більш конкретно.

 

Коли я кажу про європейські цінності, то маю на увазі передусім політичну сферу, тобто прозорість влади і міцне громадянське суспільство.

katerina_rassudina_2

З сестрою у Київраді 1 грудня

Це запитання мені ставили ще тоді, минулої зими, відтак я багато над ним розмірковувала. Спочатку я вийшла у знак підтримки ідеї євроінтеграції. Не скажу, що мені до вподоби всі ті процеси, які відбуваються в Євросоюзі, але я переконана, що Україна – частина Європи, тож має розвиватися разом зі своїми західними сестрами. На Майдані часто говорили про європейські цінності. Так от, це не просто красиві слова і не порожні ідеали. Звісно, мені не йдеться про підтримку одностатевих шлюбів або евтаназії. Це лише вершина айсбергу європейських традицій, можливо, найбільш помітна з відстані, вершина, створена певним надлишком, а точніше невірним розумінням свободи. Але не буду заглиблюватися у філософію. Коли я кажу про європейські цінності, то маю на увазі передусім політичну сферу, тобто прозорість влади і міцне громадянське суспільство. Останнє не виникає саме собою, хоча й підштовхується такими процесами, як вдосконалення соціальних комунікацій. Так от, я була на Майдані, бо бажала взяти участь у створенні громадянського суспільства. З тієї ж причини – звісно, не тільки – я тепер підтримую волонтерський рух.

 

Разом з багатьма іншими людьми я жадала показати, що я – не член мовчазної більшості, що я не тварина, яку можна загнати у клітку, або приборкати подачкою.

Такою була моя відповідь у перші дні Майдану, хоча вона не застаріла й надалі. Тільки доповнилася новим аспектом. Я часто чула – і то від шанованих мною людей, що вони вийшли на Майдан, зрушені певного типу тваринним інстинктом після побиття мітингувальників 30-го листопада. Я також відчувала обурення, але навряд чи воно стало рушійним механізмом. Разом з багатьма іншими людьми я жадала показати, що я – не член мовчазної більшості, що я не тварина, яку можна загнати у клітку, або приборкати подачкою.

Варто зазначити, що особисто мені Янукович не зробив нічого поганого. В матеріальному смислі. Я не бюджетник і не підприємець, тож горе-президент відверто не залазив мені в кишеню і не затикав рота, я спокійно могла існувати в паралельному від нього світі. Але хіба я равлик, який може сховатися в мушлю? Хіба я пристосуванець, якому начхати на навколишнє беззаконня? Хіба можна дивитися на кривду свого ближнього і байдуже відвертати голову? А Янукович і його оточення, треба сказати, багато зробили для того, щоби навіть равлики повилазили з мушель, так, ніби навмисно, як фараон, серце якого Господь зробив запеклим. Тож я не могла не продемонструвати свій спротив.

 

особисто мені Янукович не зробив нічого поганого… Але хіба я равлик, який може сховатися в мушлю? Хіба я пристосуванець, якому начхати на навколишнє беззаконня? Хіба можна дивитися на кривду свого ближнього і байдуже відвертати голову?

Чи не страшно тобі було висловлювати спротив? Адже чимало людей, хоч і були солідарними з Майданом, залишалися вдома.

Чи було мені страшно? Звісно, я не можу відповісти цілком негативно. Я не екстремал і, наприклад, навряд чи коли наважуся з’їхати на лижах по чорній трасі, хоча із задоволенням ходжу в гори і підіймаюся досить високо. Але боятися влади тільки тому, що вона – влада? Такого в мені не було ніколи, хоча я й належу до покоління народжених ще в СРСР. Чому я маю боятися міліціонера, якщо я не порушую закон? Звісно, він може упекти мене до СІЗО, навіть якщо я нічого протиправного не зробила, але, з моральної точки зору, це вже не мої проблеми, а його. Це як з правилами дорожнього руху. Мене може збити автомобіль, навіть якщо я йду по пішохідному переходу і на зелене світло, але це не змушує мене боятися пересуватися вулицею.

Варто додати, що обережність я все ж виявляла. Дуже не хотілося, щоби мене вивезли у невідомому напрямку тільки тому, що я опинилася не в той час і не в тому місці. Це глупство, а не героїзм. Хоча я часто ходила поблизу Майдану сама і ніколи не ховала обличчя.

 

Я ніколи не втрачала віри у те, що Майдан переможе. Просто в голову не вкладалося, що може бути інакше. Хоча, звісно, ціна перемоги в моїй уяві була не такою великою.

Чи були миті, коли в тебе, як-то кажуть, опускалися руки?
katerina_rassudina_3

19 лютого. Несемо каміння з Михайлівської

Не можу відповісти на це питання однозначно. З одного боку, я ніколи не втрачала віри у те, що Майдан переможе. Просто в голову не вкладалося, що може бути інакше. Хоча, звісно, ціна перемоги в моїй уяві була не такою великою. Про що я думала, так це про те, що навіть після втечі Януковича – здається, я не сумнівалася в тому, що вона відбудеться, – доведеться дуже багато працювати. Цей прогноз очевидний і він здійснюється, і ми всі залучені у його здійснення.

Але були і миті відчаю. Не тоді, коли Майдан погрожували розігнати, а у дні затишшя. Коли протистояння, або радше просто стояння, здається, втрачало смисл. У такий час я намагалася знайти для себе заняття, яке відволікло б мене від дурних думок, щось привозила, або прибирала сміття. Якось, в останню неділю перед 18-м лютого ми з сестрою роздали чимало отих білих вервиць, які так втішно було потім бачити на плечах хлопців.

Здається, ми знову повертаємося до питання силових протистоянь. Як ти відреагувала на події 19-го січня?

Найкраще буде відповісти так: взагалі за минулу зиму я написала небагато віршів, адже поезія потребує тиші, проте 19-го січня, коли я спостерігала за подіями на Грушевського, майже без зусиль і міркувань з’явилися такі рядки:

Силою не мірялись, без прикрас,
Не були залякані, мовчазні,
Але дав Ти, Господи, на цей раз
Незвичайне хрещення – у вогні.
Не боялись нападів і погроз,
Не на біль народжені, а на бій,
Може, дійсно гаряче у мороз
Українцям в сутичці лобовій?
Може, дійсно правильно йти у ніч
Без боязні, сумнівів, зволікань,
Може, досить згубливих протиріч,
Коли міцно стиснулася рука?
Так, межу перейдено, бачу бо:
Вже не вийти білими, всі брудні,
Чи, бува, не з заміром дав нам Бог
Незвичайне хрещення – у вогні?

 

Далі, 22-го січня я приїхала на Майдан щойно довідавшись про смерть Сергія Нігояна. Десь у середині дня, коли стало неспокійно, на прохання батька я поїхала звідти, але ввечері повернулася знову. Пам’ятаю, як мій чоловік пішов на Грушевського, і я не могла до нього додзвонитися. Народу було багато, всі були чимось зайняті, і це відчуття, що всі разом ми робимо добру справу, рятувало від хвилювань.

 

Взагалі ті дні і ночі злилися для мене в один моторошний сон, чи радше марення, бо я точно не спала.

Якщо перейти до лютневих подій, то 18-го числа під Верховну Раду я не ходила, там був мій чоловік. Взагалі ті дні і ночі злилися для мене в один моторошний сон, чи радше марення, бо я точно не спала. Найбільше в пам’яті закарбувалася мить, коли я стою під Ладдєю, чекаючи на чоловіка, який пішов далі – ми носили каміння. Після нічної пожежі там була здоровезна чорна калюжа з їдким запахом гару, я примостилася посеред неї на камінці і дивлюся на готель «Україна», думаю: «кажуть, десь там снайпер, хто знає, можливо, він зараз цілиться у мене», але мені байдуже. А позаду мене на сцені Євген Ніщук без будь-якого музичного супроводу співає Гімн, один раз, другий, третій, уже голос зривається.

Ще пам’ятаю, як увечері ми спускаємося на Поділ, а там горить світло, у кав’ярнях грає музика, по скверу гуляють парочки. Це схоже на культурний шок, але я геть не серджуся на тих людей, бо кожен бій, власне, і ведеться заради того, щоби життя тривало. А ще було синє-синє небо і запах весни, тільки сонця не було видно за димом і смерділи покришки. Я, до речі, досі не можу спокійно дивитися на покришки, навіть коли вони акуратно складені на авторинку.

 

Перемога – це коли сміх, хоч і крізь сльози, пісні і квіти, а у моєму випадку був біль за загиблими, мовчання і тривале одужання від стресу. Через Крим і Донбас я і досі його не позбулася, просто звикла.

Як на твою думку, чи переміг Майдан? Чи домігся мети?

Відповідь залежатиме від того, що вважати метою Майдану. Як на мене, головна мета будь-якої революції – зміни, а вони дійсно відбулися і відбуваються, навіть якщо ми хочемо більших. Але перемоги як такої не було, принаймні у мене в душі. Перемога – це коли сміх, хоч і крізь сльози, пісні і квіти, а у моєму випадку був біль за загиблими, мовчання і тривале одужання від стресу. Через Крим і Донбас я і досі його не позбулася, просто звикла. Тоді я часто думала про те, чи не замало я зробила для Майдана. Адже інші заради ліпшої долі для України поклали життя. І ця героїчна боротьба триває. Напевно, в мене надто вразлива совість.

Майдан дійсно змінив Україну. А чи змінив він тебе?

Про це я також думала, і вважаю, що ні. Якою була, такою і лишилася. І думку про людей не змінила. Вони ж виявилися саме такими, якими я їх бачила, – гідними. Про всіх не скажу, але ті, поміж яких я перебувала, – так. Проте я все ж таки зрозуміла, чому я була на Майдані. У Висоцького є одна пісня, яку я дуже люблю, «Баллада о борьбе». Хто не знає її, нехай пошукає в Інтернеті. Так от, вона стала для мене гімном Майдану, і я дивуюся, що, здається, більше ніхто не звернув на неї уваги. Принаймні я таких не зустрічала. Ця пісня про те, чому я була на Майдані.

 

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

*

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.