uken
Головна / Новини / Інтерв'ю / Мета католицької освіти: “Звільнити розум і розширити мислення”

Мета католицької освіти: “Звільнити розум і розширити мислення”

У рік 25-річчя Інституту святого Томи Аквінського в місті Києві одним із наших особливих гостей став отець-домініканець Войчех Гертих, Теолог Папського Дому. Сьогодні він має багато важливих завдань у Католицькій Церкві. І, крім всього іншого, знаходить час на лекції а Папському університеті Angelicum у Римі, київською філією якого є Інститут св. Томи.

Вже багато років о. Войчех Гертих із великою любов’ю та увагою ставиться до нашого навчального закладу, тож він із радістю погодився на інтерв’ю. Воно виявилося дуже насиченим і багатогранним – тож представляємо цю розмову до вашої уваги.

Отче, розкажіть про Ваші враження від цьогорічних відвідин Києва…

Я вельми тішуся тим, що цей Інститут є, а його розвиток продовжується. Адже пам’ятаю ще найперші початки, коли о. Олександр Хауке-Ліговський ОР тільки починав втілювати задум Коледжу католицької теології, а студенти вечорами збиралися у маленьких орендованих залах. Умови були важкі, але величезний ентузіазм студентів і слухачів підтверджував сенс існування Інституту.

Наш Інститут до цього часу не має державної акредитації. Як Ви це прокоментуєте?

Від самого початку, ще від часів Коледжу, люди приходили сюди, щоби зміцнити свою віру через здобування знань. Інститут бо ніколи не обіцяв диплому, на якому можна побудувати кар’єру в класичному розумінні цього слова. Адже навчання, за словами блаженного Джона Генрі Ньюмана, повинно відкрити та розширити людський розум і навчити мислення. Саме ця мета, на мою думку, тут і має першочергове значення.

Варто зауважити: в багатьох країнах, зрештою, як і колись, так і зараз найважливішим є те, що людина вміє, а не яким дипломом або титулом володіє. Часом виявляється, що за зовнішньою формою може не бути суті. Тому церковне мислення щодо освіти виглядає інакше: головною метою для нас є звільнити розум і розширити мислення, впустити перспективу віри в своє мислення і дати їй можливість впорядкувати його при прийнятті об’явлених правд віри. Особливо це важливо в пострадянському хаосі, котрий досі панує в багатьох країнах, які досвідчили панування тоталітарних систем.

Це звучить як завдання або місія…

Так, це і є місія Домініканського Ордену, і її треба реалізовувати всюди, також і в цій частині Європи – а Київ є одним із великих європейських міст. Тому ми тут є для всіх – також і для загублених людей, які посеред хаосу шукають Істину. Маємо допомагати їм знаходити Правду та формулювати розумовий синтез, базований на ній. Для того домініканці і є тут, для того тут засновано католицький навчальний заклад.

Також Інститут є місцем християнської формації – тому при ньому існує Навчально-катехитичний центр та триває душпастирство студентів. Попри всі труднощі, які бували тут за 25 років, зараз наш заклад далі існує й осягає нові етапи у своєму розвитку. І це по-своєму є чудом, а також наслідком великої праці та жертовності багатьох людей, починаючи зі загаданого вже о. Олександра. Його вдала інтуїція справдилася: минуло чверть століття, а цей заклад, який він заснував, і далі потрібний людям.

Отче, поговоримо трохи про Вашу діяльність. Що означає те, що Ви є «Теологом Папського Дому»?

По-перше, поняття «Папський Дім» не значить те, що йдеться про дім, де живе Папа. Я хоч і фізично мешкаю в Апостольському Палаці у Ватикані (де не проживає ані Папа Франциск, ані емерит Бенедикт ХVI), йдеться про щось зовсім інше. Папський Дім поєднує тих, які безпосередньо пов’язані зі служінням Святішого Отця. Це Папський проповідник, командир Швейцарської гвардії, а також особистий секретар Папи.

Вже 800 років папськими теологами є домініканці. Кожен папа має різні очікування від людини, яка виконує це служіння. Мій попередник перш за все допомагав святому Йоану Павлу ІІ у теологічному і філософському опрацюванні енциклік, а також у їхньому написанні та редакції. Мене ж покликав на служіння Бенедикт ХVI, який ще до того, як став папою, написав дуже багато книжок і, отже, своє головні ідеї та думки вже виклав. Натомість я вважаю, що одним із найважливіших його виступів вже як Святішого Отця є той, коли він проголошує, що ІІ Ватиканський Собор треба сприймати згідно «герменевтики продовженості». Тобто не виривати його з контексту цілого Церковного Вчення.

Моїм завданням є робити теологічну корекцію промов і проповідей, які перед тим були опрацьовані для Святішого Отця. Потрібно розуміти, що Папа фізично не в стані приготувати таку кількість проповідей, катехиз, листів, якої вимагає його служіння. Для цього є секретарі та працівники римських декастерій, які допомагають Папі у його місії.

Це непросте покликання, і мені було непросто одразу погодитися на це служіння, яке передбачає життя зі своїм специфічним ритмом і графіком, а також поза спільнотою братів. Наслідком такої праці є також й «інша» втома (на відміну від «нормальної» втоми викладача або душпастиря). Але з часом я до цього призвичаївся.

Сьогодні теологи і священики провадять живу дискусію щодо навчання і висловів в медіа Папи Франциска, особливо щодо Amoris Laetitia. Завдяки Facebook такі суперечки стають публічними. Як у цьому всьому зорієнтуватися простому віруючому католику, або тому, хто лише починає вивчати теологію?

Будь-які папські документи так чи інакше потрібно читати у світлі Церковного Вчення, що триває від віків. Звісно, постійно змінюється світ, змінюються значення слів, приходять нові виклики, яких раніше не було. Тому і в Церкві розвивається мислення та душпастирські підходи, аби пояснювати науку Церкви в контексті сучасних викликів.

Папа Франциск багато разів говорив, що Вчення Церкви про подружжя є незмінним і зрозумілим. Але спосіб, у який Папа Франциск виражає свої думки, відрізняється від звичного нам стилю. Його висловлювання відрізняються експресією від фундаментальних енциклік св. Йоана Павла ІІ.

Папа Франциск має стиль душпастиря, і це виражається у тому, як і що він говорить. В Amoris Laetitia є багато дуже різних аспектів, що стосуються життя сім’ї та подружжя, часом дуже простих і зрозумілих. Особливо щодо спілкування, сімейного діалогу тощо. Помітно, що Папа хоче охопити і пригорнути всіх, також людей грішних і слабких. Отже, тут не йдеться про запровадження доктринальних змін (їх в тексті немає, що сам Папа підкреслює), але йдеться про те, аби погляд на ці теми був душпастирським.

Часами кажуть, що тепер ціле Віровчення Церкви треба буде наново пояснювати в світлі останніх папських висловлювань, які звучать то з вікна Апостольського Палацу, то під час прес-конференції в літаку тощо. Чи це так насправді?

Звісно, що ні! Святіший Отець має харизму непомильності лише тоді, коли говорить ex cathedra, тобто урочисто і публічно, уточнюючи певну догму віри. Тому такого виміру не належить приписувати звичайним висловлюванням Папи.

Натомість треба визнати, що неоднозначні висловлювання заохочують до дискусії та народжують сумніви. Але, з іншого боку, треба зауважити, що вони ж змушують думати і аналізувати проблеми особисто. Після І Ватиканського собору, коли було проголошено догму про папську непомильність у справах віри та моралі, авторитет Святішого Отця значно зріс. Але це не означає, що Папа та його співпрацівники, які опрацьовують його промови, мають відповіді на всі можливі питання, що з’являються у різних контекстах.

Як Ви думаєте, яку роль у цій дискусії відіграють представники місцевих Церков, тобто локальні єпископи?

Власне. Великий авторитет св. Йоана Павла ІІ сприяв тому, що в якийсь момент було забуто важливу місію, яку мають місцеві єпископи, коли пояснюють науку Церкви.

Єпископи покликані говорити на підставі апостольського авторитету. Разом із вірними вони мають розпізнавати сучасні виклики, які стоять перед Церквою. Мусять застановлятися над тим, що становить перешкоду для істинної віри у людей, яким вони служать. І в різних країнах такі перешкоди та виклики бувають різні. А далі треба шукати відповіді на ці виклики та труднощі у великій Традиції Церкви.

Кожна людина мусить думати і формувати свою інтелектуальну і моральну культуру, спираючись на віру. Віра не нищить мислення, бо благодать не нищить природи – але віра «провокує» розум, відкриває його на Божу таємницю. І, що найважливіше, жива віра в дії призводить до того, що ми торкаємося Бога та приймаємо силу Його благодаті. Але мусимо погодитися на те, що впускаємо таємницю віри у мислення, в культуру, в свої рішення, в те, аби давати раду з емоціями тощо. Теологічна думка має в цьому допомагати, але вона не заміняє власного спілкування з Богом через віру і любов.

Отже, кожен мусить навчитися, як жити, реалізуючи в своєму житті спілкування з Богом…

Це зовсім не так просто, особливо коли перемагають «модні» інтелектуальні течії, ідеології, особисті труднощі, сила почуттів чи грішні спокуси. Ми потребуємо Божої благодаті, але також і добрих вчителів. Варто сягати до їхніх праць, але й у цьому нам потрібна допомога, адже читання великих вчителів Церкви не є легким. Ми можемо опертися на науку св. Томи Аквінського, св. Августина, св. Терези з Лізьє, св. Йоана Павла ІІ. Треба «схопитися» за Вчителя, який є певним, підтвердженим Церквою, і згідно з ким можна почати впорядковувати своє власне мислення і дії. Кожен такий обраний Вчитель має провадити нас до нашого спільного Вчителя – Ісуса Христа.

Аби між особистою життєвою дорогою і богословською формацією була гармонія, треба пам’ятати, що найважливішим є підтримувати справжній контакт із Богом. Це здійснюється у щоденній і витривалій молитві, в якій ми виражаємо віру і любов до Бога. Треба послуговуватися тою надприродною вірою і любов’ю, що їх ми отримали від Бога у Святому Хрещенні. І так доходить до упорядкування способу життя в згоді з отриманою вірою. В житті бувають труднощі та кризи, але вони є оказією до того, аби ще глибше спиратися на Бога.

Однак не треба при цьому вважати, що все залежить від нашої сили волі. Навпаки: на цьому полягає віра, що ми можемо перенести тягар наших труднощів з власних плечей на плечі Христа! Йому ми довіряємо. Він є нашим Спасителем!.. Вірячи Христу, йдемо крок за кроком вперед за Ним – без паніки, спричиненої давніми помилками, і без немудрого судження, що маємо давати якісь гарантії щодо майбутнього. Довіряємо Ісусу в цю мить, віддаємо себе Йому, розраховуємо на Його силу, і прямуємо вперед – не вчора, не завтра, але зараз. Але, аби призвичаїтися до таких порухів, потрібна регулярна молитва, і потрібне поучення, яке дозволить нам впустити таємницю віри у своє мислення, у рішення, у відчуття…

Чи є в історії Церкви приклади такого впорядкування?

Звісно! Наприклад, св. Бенедикт у глибокому, загубленому й варварському середньовіччі створив монаші спільноти, які променіли й на мирян, з гаслом: Ora et labora, молися і працюй! Він показав, що існує можливість життя, в якому була гармонія фізичної, духовної та інтелектуальної праці, а також Святої Літургії. Це дало фундамент для християнської Європи.

Християнська формація – це не тільки інтелектуальні зусилля. Інакше вона була би тільки знанням або ідеологією. Людина мусить увійти на життєву дорогу, сперту на Бога, і в цьому допомагає спільнота людей, які також звертаються в напрямку Бога. Теологія служить цій дорозі, центром якої є credo in Deum – а отже «вірю до Бога» (Тут йдеться про дослівний переклад. – Прим. ред.). Найважливішим є зібрати себе до купи і з любові до Господа прямувати до Нього. І так день за днем – попри труднощі, кризи, гріхи, падіння. Завжди можна встати і зараз іти до Бога.

Коли Ви розпочинали свій шлях теолога, які вчителі Вас надихали?

Колись, ще будучи братом-студентом, я молився, аби ніколи не стати викладачем теології. Тепер хіба з усмішкою можу згадувати ті часи… Мене від початку надихав святий Тома Аквінський. За мною багато томістичних студій та читання його праць. У нього я шукав і знаходив відповіді на багато сучасних питань. Зрештою, це вписується в домініканську духовність – завжди сягати до науки св. Томи.

Загалом у мене багато джерел для теологічних пошуків. Джерела я читаю латиною, також часто читаю французьку теологічну літературу, викладаю англійською, а сам є поляком… І живу в Ватикані, тож щоденно маю справу з італійською. Окрім святого Томи, серед своїх вчителів можу назвати французького кармеліта блаженного Євгена Марію від Дитятка Ісуса, а також – через нього – святу Тереза з Лізьє. Серед домініканських томістів я особливо ціную о. Пінкерса, але й інших також.

Свята Тереза з Лізьє – чому саме вона?

Св. Тереза навчила мене читати святого Тому Аквінського. Завдяки їй я багато зрозумів, яким чином правильно розуміти його спекулятивні судження. Її мова є образною і глибокою, а водночас – дуже простою й близькою. Це так, якби молода дівчина сіла поруч і сказала: «Дивися!..»

Раніше я сприймав св. Тому як філософа, натомість в реальності він перед усім був богословом, який схилявся перед таємницями віри. Їх св. Тома хотів висловити якнайбільш зрозуміло, побачити їхній сенс і наслідки. Але, водночас, він ніколи не намагався доводити таємниць віри. Їх не можна доводити, бо це би означало, що людина підпорядковує їх своїм власним розумовим критеріям. Водночас до таємниць віри можна придивлятися, пізнаючи їхній сенс.

Але те, як це виглядає в життєвій практиці, св. Тереза виразила простіше, більш безпосередньо, своєю дівочою, але глибокою мовою. Ці двоє вчителів Церкви – домініканський середньовічний професор Сорбони та молода 19-річна кармелітка – вчать, як наближатися до Бога, як довіряти Йому та спиратися на Нього.

Чи Ви мали кризи у житті, у діяльності?

Криза – природне явище для кожної людини і кожного покликання. Це певний момент, коли сам Бог спонукає наше навернення. Він допускає певні важкі події, які показують, що Бога справді треба впустити у своє життя, розраховуючи на силу Його благодаті. Це момент, коли ми вчимося довіри до Бога. В кризовий час треба міцно схопитися за Бога – тоді ми виходимо з кризи сильнішими.

Повторюся, кризи з’являються у будь-якому покликанні – чи то в священстві, чи в шлюбі тощо. Часом лише в кризі чоловік і жінка відкривають, що вони можуть базуватися на благодатях Таїнства Шлюбу. Можливо, перед цим вони базувалися лише на емоціях, на людських зв’язках – а криза навчить, як впустити божественну любов у любов людську.

Немає важливішої справи у світі, як побачити, що Божа любов може заіснувати у житті. Особливо тоді, коли природна, людська, еротична або емоційна любов переривається… Але потрібно в такі хвилини молитися – і то глибше, ніж перед тим. А також сягати до богословської мудрості, поданої святими. Якщо в цей час забракне молитви і мудрого поучення, тоді бувають трагедії.

Щоби Ви хотіли побажати нашим студентам, викладачам, отцям-домініканцям?

Святості! Спробуйте міцно схопитися за Бога, будьте витривалими – і вам вдасться!

Дякую за розмову!

 

Розмовляла Ірина Максименко

Довідка

о. Войчех Гертих ОР

Польський домініканець. Народився восени 1951 року в Лондоні. Вступивши до Ордену Проповідників після закінчення університету (спеціальність – історія), 1981 року прийняв священицькі свячення. Згодом захистив докторську дисертацію з моральної теології. Доктор honoris causa гуманістичних наук у Christendom College. Член Папського комітету Міжнародних Євхаристійних Конгресів, консультор (радник) Конгрегації Віровчення, консультор Конгрегації беатифікації та канонізації, голова Видавничої комісії Libreria Editrice Vaticana. Продовжує присвячувати час навчанню та дослідженням. Автор теологічних книжок.

Залишити коментар

Ваша електронна адреса не буде опублікований. Обов'язкові поля позначені *

*