11 грудня в Інституті св. Томи відбувася Творчий вечір на якому наш вчений секретар, Катерина Рассудіна прочитала власні вірші.

Катерина Рассудіна – кандидат філософських наук, вчений секретар і викладачка Інституту релігійних наук св. Томи Аквінського, перекладачка.

Письменницею усвідомила себе ще до того, як що-небудь написала. З дитячих років залюбки читала поезію, пізніше відкрила для себе красу якісної прози.

Перші спроби віршування здійснила у дошкільному віці, серйозні – у тринадцять років.

В юності неодноразово виступала публічно. В 2002 році стала лауреатом конкурсу ім. Олени Журливої (в рідному місті Сміла на Черкащині), у 2006 році – міжнародного молодіжного конкурсу «Гранослов». Принагідно друкувалася в альманахах.

Окрім поезій, пише прозу – поки що «в стіл» (читачами вже стали деякі друзі), але має плани на її видання.

Поезії Катерини Рассудіної досить розмаїті – на релігійну тематику, про кохання, філософські роздуми.

Наприклад, цим віршом двадцятирічна студентка відповіла на спроби загнати свою творчість у загальноприйняті в тогочасному молодіжному середовищі рамки:

Летіти, жити, падати, страждати,
Строката коловерть,
Народження і смерть,
Між ними тлін, між ними тільки грати,
І першу п’єсу більше не зіграти,
Як не почути гуркіт двох сердець.

Рипіння заржавілого металу,
Порвалася струна,
Лишилася одна
Дрібна пружина серця на поталу,
А кусня жерсті для життя замало,
Й настане після осені зима.

Там хуга, крига, ніч, закрита книга,
Застуджене життя,
Лиш зуби стукотять,
Прозорим снігом небо сипле стиха
На все, що залишилось після лиха,
Без натяку на спробу каяття.

Мости розвести, геть шляхетні жести,
Ходімо до зими,
Підсудні без вини,
Підзвітні духу п’яного безчестя,
Замінимо серця на кухлі з жерсті
І будемо свої. Проте німі.

Такі рядки були присвячені чоловікові, а заодно всім, хто розуміє глибини справжнього кохання:

Не знаю я, що треба, а що ні,
І, як усі, обтяжена гріхами,
Але колись відкрилося мені,
Що я живу, оскільки я кохана.

І з того дня, не знаючи жалю
До себе, я утілюю, покірна,
Своє чуття, що я люблю, люблю
Й любитиму нестямно, неймовірно,

Без заздрощів, сум'яття і без дна,
Навіть тоді, коли не загоряюсь...
І так, за кроком крок – і не одна –
Ще за життя наближуся до раю.

Бо знаю, хоч дорівнюю нулю,
Піщинці в неосяжності бархана,
Що я кохана, доки я люблю,
І я живу, оскільки я кохана.

Деякі поезії присвячені святим. Як от святій Риті:

Красою Умбрії прикрашена,
Не норовлива її норовом,
Вона в усьому стала «нашою»
Тим, хто от-от похилить голову.

Здавалося, тендітна дівчина,
Коли вітри не знають спротиву,
Чи не у Бога запозичена
Ця сила слабкості? Юродива!

Не цього світу з його заздрістю
І чоловічими розвагами –
Нехай життя не буде радісним,
Аби любов була наснагою.

Надію мати над надіями,
Любити – не земною міркою,
А там – незчуємось – зрадіємо,
І лагідними, і настирними.

У парадоксах неможливого,
Де й милосердя стало шпичкою,
Коли спадають сльози зливами,
Заступницею невеличкою…

О, не журися, миротворице,
Над ненавистю осоружною!
Увіруємо – мир утвориться,
Де кожна рана стане ружею.

А іноді це просто настрій:

Зими напівпорожній келих
Так важко випити до дна.
Вона і у містах, і в селах,
Для всіх і кожного – одна.

Застрягли у снігах провінцій,
На півдорозі. Не засни,
А наливай по самі вінця,
Вже недалеко до весни.

Творчий вечір був атмосферний і теплий, незважаючи на погоду, насичений цікавими розповідями і розмовами, що напевно згодом буде мати продовження…

• 

• 

• 

• 

• 

•